А потім це «щось» почало повільно підніматися. І робило воно то з таким моторошним скрипом, що у злодіїв волосся стало дибки не лише на потилиці, а й в усіх інших місцях.

Потягло сирістю, холодом, й кімнатою до людей метнулися чорні тіні, схожі на пазурі з кігтями. Мить, і одна з них вхопила Сірого. Чоловік смикнувся, як лялька з ганчірок, вирячив перелякано очі, розкрив рота для відчайдушного крику, але жодного звуку не пролунало. Чорна довга тінь згребла людину у жменю, трусонула так, що з кишень посипалося все набране, а потім почала стискати, м’яти, як глину і зменшувати…

Василь голосно ковтнув, крутнувся дзиґою й зірвався з місця зі швидкістю, якій позаздрили б і олімпійські чемпіони. Тупіт, дзвін скла у ванній, нерозбірлива лайка й за секунду лише тінь злодія мелькнула за вікном, з місця перестрибнувши півтораметровий паркан.

В наповненій темрявою кімнаті пролунало зітхання, чорнота розвіялася і з тумби неквапливо зліз чоловічок, зростом з п’ятирічну дитину. Випростався, пригладив розкуйовджену бороду, блимнув очиськами, які перестали страхітливо світитися й тепер ледь помітно віддзеркалювали тьмяне вуличне світло.

–Ну от, Мурко, сподіваюся цього гостя нам надовго вистачить, бо від попереднього полишилися самі крихти… Не даремно я цих нахаб, аж до зали, пустив. А Василь той розумний, нічого не взяв, та й диви які дива швидкості продемонстрував. Щоправда повітря мені тут своїми сранками міг і не псувати, – тихим буркотливим голосом мовив чоловічок, звертаючись до кішки, що неквапливо підійшла, зблиснувши очиськами, та попрямувала до невеличкої фігурки людини, що лежала на місці одного зі злодіїв.

– Цей вже не втече, нехай валяється. Пішли, спочатку приведемо до ладу вікно, доки води в дім не налило. Та й на даху сьогодні робота є. Чуєш, як шиферину крайню вітер нахабно тріпає? Треба закріпити, бо дім потрібно тримати в порядку. Не можна ж, щоб господарі повернулися у безлад.

Чоловічок неквапливо пройшов до ванної кімнати, щось пробубонів. Друзки битого скла засвітилися зеленуватим світлом, злетіли й заповнили шибку. Зблиснули й зникли тріщини, наче й не розбивали вікно непрохані гості. Кішка стрибнула на підвіконня, діловито перевірила лапою відновлене скло.

–Годиться. Все, як за хазяйки було, – вдоволено муркнула пухнаста красуня, роздивляючись краплі дощу, які одразу щедро сипнув на скло вітер.

–А то! Я ж таки домовик, а не абищо! Хоча ти й намагаєшся з мене зробити Бабая! От нашо ти полишилася? За життя мені регулярно настрій псувала, та тоді я все сподівався, що тебе заберуть, чи просто десь загуляєш. Але ж ні, вперте, вредне, а тепер ще й вічне! Якого дідька ти полишитися надумала?