-- Немає домовиків, немає привидів… – невдоволено бубонів домовик, старанно притрушуючи всю поверхню кімнат пилом, аби не полишилося й спогадів про черговий візит любителів легкої наживи, – Це розуму та совісті у вас немає, а я є, їв, і буду їсти! Оце тільки полагоджу дах, протру віконця, замажу тріщини, поганяю мишей… Так, а чого це я знову ганятиму мишей, коли в мене кішка є?

-- Я не в тебе є, а складаю компанію, допомагаю дім боронити, за що ти мені робиш іграшки, – пролунав невдоволений голос з даху.

-- От же ж вусата нахаба…– скривився домовик, розчиняючись у повітрі.

Лив холодний дощ, завивав вітер, а за кілька кілометрів від пустого дому все ще біг темними вулицями переляканий злодій…