Пустий дім Mesua-ferrea Два крадії вирішили забратися у пустий дім, але наслідки цього вчинку були неочікувані. ==================== Пустий дім Автор: Mesua-ferrea ---------- Глава 1 Пустий дім Осінь, ніч, небом повзуть важкі хмари, які раз за разом посипають землю холодним дощем. Злий пронизливий вітер ганяє залишки листя пустими вулицями, невдоволено шкребе гіллям по вікнам, парканам, стінам, мов розлючений пес, метляє єдиним на всю вулицю ліхтарем. Тремтливе коло світла химерно грає рухливими тінями, періодично відвойовуючи у темряви частину паркану та чиїсь побиті іржею ворота. Вся інша вулиця потопає в мороку, крізь який де-не-де сором’язливо поблискують освітлені вікна будинків. Втім, значно більша частина вікон темна. Під прикриттям ночі та мерзенної погоди попід дворами поспіхом пройшли дві людські постаті. Сутулі постави, темні штани, куртки з накинутими на голову капюшонами, руки в кишенях. Чоловіки зупинилися біля одного зарослого бур’янами подвір’я, швидко роззирнулися і вправно перестрибнули дерев’яний паркан, не помітивши, як над їх головами від вікна горища відділився силует пухнастої кішки, яка неспішною ходою пішла по краю даху за людьми. Візитери прослизнули повз темні вікна, пусту собачу будку, обійшли дім та діставшись частини, яку не видно було з вулиці, зупинилися про щось перемовляючись. Прямо над їх головою, на конику даху, зупинилася й кішка. Ігноруючи холодний вітер з дощем, всілася, огорнула лапи хвостом та продовжила уважно спостерігати. Пустий будинок скрипів, рипів й тяжко зітхав від шалених поривів вітру. Потріскував шифер, лопотів шматок брезенту на дверях горища, по металевих карнизах знову голосно заторохтів крижаний дощ. На фоні негоди дзвін розбитого скла пролунав майже непомітно. А за кілька хвилин, через невеличке вікно ванної кімнати у дім вже залазило двоє злодіїв. –Ну от, бачиш, жодних проблем. Хіба що під дощ трохи потрапили. А ти все: «заговорений-заговорений», – зневажливо мовив хриплим голосом перший «гість» у старій куртці, потертих джинсах та забрьоханих глиною черевиках. Він недбало переступив скло, що друзками впало у ванну, обтрусився і, потерши неголене підборіддя, увімкнув невеличкий ліхтарик. Уважним поглядом окинув кімнату. –Так, що тут у нас цікавого… –А я тобі кажу погана ідея була сюди лізти… – мовив другий, забираючись ногами вперед, обережно опускаючи гумові чоботи на бортик ванни, що стояла під вікном і, вигинаючись, останньою просовуючи голову крізь раму вікна. Його темне засалене волосся зачепилося за шматок скла і випростався злодій під тихий дзенькіт уламків, який прозвучав неймовірно жалібно. Наче скло комусь ображено скаржилося. Чоловік сплигнув з ванни і тут же нервово тріпнувся від гучного скрипу за спиною. – А щоб тобі! – нервово видихнув, озирнувшись. То посунувся по стіні й впав на якесь металеве блюдце великий віник. –Ой, Васьок, добре, що моя Катя не знає, що ти так віників боїшся, бо тільки б ним і ганяла тебе, – пхикнув перший, критично поглянувши на напарника. – Припини тріпатися, як перед патрулем. Все буде норм. Пішли. –А я тобі кажу – ця хата заговорена. Стоїть пуста п’ять років, а вигляд – наче з неї вчора поїхали! За найбільших обстрілів навіть друзками шифер не побило, хоча у сусідніх дах місцями решето нагадує. А над цією, наче, досі мирне небо! –Та чи мені тобі розповідати про химерні траєкторії снарядів? Вони чхають на закони фізики, як я на лемент тещі. –І ще звідси досі нічого не винесли. Ніхто. Гнилий і той не поліз, а він же навіть у жилі, з хазяями в хаті, будинки примудрявся залазити. Тебе це не дивує? Чи ти вважаєш вісімдесятирічна баба Валя, яка за нею наглядає, такий ефективний сторож? – нервово озираючись, відповів Василь. --Та пенсія то взагалі грізна сила, – хохотнув його напарник, нишпорячи по полицям шафки і кидаючи до кишені частину знайденого. – А щодо Гнилого, так сам же казав, що це хата юристки. Може він просто вирішив не нариватися на проблеми. Юристи всі одним миром мазані, може в неї полишилися зв’язки з місцевими МГБшниками. А до підвалу Гнилий вдруге не хоче, перший раз ледь живий вибрався. –Та у Гнилого клепки не вистачить так, як ти оце розказав, міркувати. Він додумався крадений на одній вулиці мопед спробувати продати на сусідню! Такого як він, лише реальний страх може тримати на відстані. А про цей дім розмови йдуть погані. Дуже. Кажуть, ночами тут іноді бачили тьмяне зелене світло. Тут чи привид чи домовик живе. Чи й те й інше. –Не існує ані привидів, ані домовиків. І хто тебе навчив тих бабів на лавках слухати? Наче ж здоровий лоб, а в казки досі віриш, – пхикнув Сірий, продовжуючи нишпорити. –А ти не думав звідки ті казки беруться? –Із забобонів. Якщо дурні баби ладні святий образ на обіссяній стіні побачити, то й з якогось дитячого ліхтарика можуть демона зробити, – зневажливо пхикнув чоловік. – Аби я, як ти, до всіх страшних історій дослухався, то зараз би й машини не мав, бо мене теща теж залякувала, що забрати машину у трупа, то страшне. Повернеться, помститься…– невдоволено відповів співбесідник, діловито оглядаючи бойлер на стіні. – А непогана штука, треба подумати, як її собі потягти, бо мій на тридцять літрів, і після дружини нормальне не скупаєшся, а тут на сто і в нормальному стані. Як це Гнилий таке прогледів? –Я ж тобі кажу, він сюди ні ногою. Обходить десятою дорогою, наче йому тут чорт на ногу наступив. -- От і чудово, нам більше дістанеться. Це ж треба стільки корисних речей неоприходувано. І взагалі, я тобі казав, якщо хазяї полишивши все це на п’ять років, то й надалі вже якось проживуть. Та ми маємо на все це майже законне право! -- Щось мені підказує, що не всі з цим погодяться, – похитав головою його співбесідник, акуратно повертаючи віника на місце та перевертаючи мисочку. -- Васьок, ну ти ще тут прибирання почни! Геть дах потік? – критично поглянув на нього Сірий. -- Вибач, то я так…– знітився його напарник і нервово сховав руки за спину, наче застуканий на чомусь непристойному. --Пішли далі. Тут просто поле непахане! Чоловіки вийшли з ванної і опинилися в невеличкій кухні. Дерев’яна підлога, викладена новенькою плиткою піч, стіл, чотири стільці, високий холодильник, невеличкий кухонний гарнітур, два вікна, майже вщент заплетені з вулиці виноградом, на гілках якого тріпотіли залишки листя. Крізь це гілля з одного боку якимось дивом пробився скупий промінь місяця, що саме визирнув з-за хмар. Василь знову нервово тріпнувся. –Там хтось є! – нажахано втупився він кудись у стіну. –Ти геть ідіот? То твоє відображення. Холодильник дзеркальний, – закотив очі його напарник.. –А, точно. Вибач! – видихнув чоловік. Його друг хотів сказати щось уїдливе, але в цю мить грюкнули, зачиняючись, двері, що вели далі, у кімнати. –Що це було? – знову смикнувся Василь. –Та ти заспокоїшся сьогодні, сцикло? – розсерджено гаркнув на напарника чоловік. – Протяг, мабуть. Чуєш, як вітер завиває? –Та який протяг? Сірий, ми ж вдень дивилися – всі вікна були цілі! – заперечив Василь, який переминався з ноги на ногу та нервово стискав в руках ліхтарик, демонструючи мінімум бажання йти далі. –А зараз одне розбите. Може десь з даху тягне. Та пішли вже, – його напарник рішуче взявся за ручку двері й відсмикнув руку. – Ай, паскудство! Тут гвіздок стирчить! – чоловік сердито оглянув поранення. –Де? – присвітив маленьким ліхтариком Василь та, присівши, уважно оглянув стару металеву ручку. – Та немає тут нічого такого… –Дивись уважніше. Внизу! –Та ні… –Ну не двері ж мене вкусили! –А раптом вони можуть? Ось подивися сам, – промовив Василь, старанно присвічуючи та відхиляючись, аби напарнику було все добре видно. –Робити мені нема чого, гвіздки роздивлятися в чужій хаті! Не за тим прийшов! Відчиняй вже ті кляті двері! – гаркнув ображено поранений, затиснувши подряпину на руці. Його напарник обережно взявся за дверну ручку і потягнув на себе. Проте двері не піддалися. --Не відкриваються… -- Та не дури! Вони ж відчинені були. Отже там жодних замків. Застосуй м’язи! -- Та, Сірий, ніфіга! – обурено відповів друг, що з усіх сил тягнув на себе двері, але ті й не ворушилися. – Може, ну його? Пішли звідси, а? -- Ти з якого дуба впав? Думаєш, я оце перся грець зна куди, по такій собачій погоді, щоб набрати кишеньку дріб’язку і повернутися, бо ти вдаєш переляканого зайця і не можеш відкрити якісь кляті двері? -- Та я… Раптом з холодильника метнулася тінь і співрозмовники рвучко розвернулися. Світло двох ліхтариків химерно віддзеркалилося в очах кішки, що невимушено сиділа на столі. Пухнаста, велика, зі здоровенними очиськами й довгими вусами, котрі у місячному світлі видавалися майже срібними. –Тьху ти! Це лише кішка! От же ж! Васьок, ти вже й мене смиканим зробиш! –Сірий… А звідки тут кішка? Все ж закрито було…– наполохано вирячився на тварину Василь. –Ну кинули хазяйва, а вона мабуть якісь ходи знає, – знизав плечима Сірий. –Та ні, баба Валя якось розказувала, що кішка власників за тиждень до від’їзду померла. Наче щось знала, – прошепотів Василь, перелякано дивлячись на вусату морду, яка їх зовсім не боялася. Навпаки, схоже почувалася тут головною, бо критично поглядаючи на злодіїв почала діловито умиватися, старанно облизуючи довгі загнуті кігті. --От ти мені тут ще про привидів кішки почни розказувати! – гаркнув невдоволено Сірий. Раптом з боку холодильника щось з гуркотом посипалося. Чоловіки інстинктивно сахнулися, присвітили, проте ледь роздивилися пусту стіну холодильника, з якої зникли декоративні магнітики, як обидва ліхтарі згасли. З ними зник і місячний промінь. Кухню огорнула майже непроглядна темрява. І тут десь нагорі пролунав пронизливий протяжний скрип, ніби хтось відчиняв старі важкі двері на іржавих петлях. Чоловіки завмерли, а тоді синхронно здригнулися від звуку неспішних кроків горищем. Один, другий, третій. Хтось йшов у їх бік, і його кроки були настільки важкі, що якоїсь миті на обличчя людей посипалася дрібна глина зі стелі. Злодії так напружено дослухались, що навіть не спробували її струсити. –Кажу тобі Сірий, тут живе якась нечисть. Не дарма всі цю хату стороною обходять, – прошепотів Василь, намагаючись увімкнути ліхтарик. Але його руки настільки трусилися, що вдалося то лишень з третьої спроби. Але нарешті темряву прорізало скупе світло, освітивши білі, як крейда, обличчя чоловіків і кішку, що дуже пильно за ними спостерігала. –Та то просто старий дах, або бомж якийсь заліз… – пробурмотів Сірий і нервово смикнув двері перед ними. Двері неочікувано легко відкрилися, через що злодій ледь втримався на ногах. А от кроки нагорі стихли. –Так, Васьок, забий! Тут он все відкривається! Дістав своїм переляками! – Видихнув нервово Сірий і піднявшись трьома сходинками, зайшов у простору кімнату. Нарешті увімкнувся його ліхтар, тож чоловік освітив ним приміщення. Промінь вихопив з темряви ще одну піч, диван, крісла, килим, тумбу з пласким телевізором, пустий акваріум. Праворуч та прямо були двері до інших кімнат, ліворуч глуха стіна, навіщось прикрита широкою шторою. В цій кімнаті було чомусь лише одне вікно. –Так, пакуй техніку, подивися що там за шторою, а я пішов по спальнях, – впевнено мовив Сірий і смикнув наступні двері. Та знову із зойком відсмикнув руку. На його правій долоні з’явилася друга рвана рана тепер ще й з залишками іржі. – Та вони геть подуріли, всі ручки гвіздками виштрикувати?! –Сірий, ти про що? Там вже взагалі дверей немає…– здивовано озирнувшись, спитав Василь. Його напарник перевів погляд з закривавленої руки, до якої він недбало притулив штору, на двері. Дверей… не було. Був пустий отвір, за яким вгадувалося ліжко, стіл, шафа, два вікна, теж щільно заплетені виноградом. Одна зі штор раптом ворухнулася і чоловік обережно перевів на неї погляд. Тканина рухалася вбік… Він нервово кліпнув, опустив погляд нижче й полегшено видихнув – то лишень кішка. Вона пройшла під ногами та зачепила хвостом ту нещасну ганчірку! Сірий замахнувся, аби дати дурній тварині підсрачника і завмер… бо тієї миті кішка озирнулася, насмішкувато зблиснувши очиськами. І він міг заприсягтися, що її очі на мить засвітилися! Якимись зеленкуватими вогниками! Злодійошелешено помотав головою, відганяючи паскудне відчуття, що котяча морда відверто знущається, граючи з ними як з мишками. –Що за хрінь…– пробурмотів невпевнено й ще раз подивився на дверний отвір. Але перед ним знову були двері! Пофарбовані світлою фарбою, з металевою кривою ручкою. – Та йоханий же бабай! –Сірий, от нашо ти його покликав? Пішли звідси га? Хочеш я тобі сам бойлер куплю? Та я згоден тобі його навіть у сусіда вкрасти, бо він хоч ісволота, але людина, а тут це. Тойво… Сірий, давай робити ноги, бо я зовсім не впевнений, що ось цю «техніку» хтось купить. Та й взагалі що варто було сюди приходити. Вибачте нас… Ми вікно, тойво, відремонтуємо… все… і більше не будемо…– заторохтів тремтячий голос Василя переходячи у відверте підвивання і Сірий обернувся. Напарник задкував до стіни, перелякано вирячившись на тумбу. А там, де мить тому стояв телевізор, сиділо щось… Велике, темне, волохате, з блідо-зеленими великими круглими очами, що мертвими вогниками світилися у темряві. Сірий намагався щось сказати, але язик став мов дерев’яний, а у горлянку, наче, хто піску насипав. Окрім ледь чутного невпевненого хрипу нічого не виходило видати. А потім це «щось» почало повільно підніматися. І робило воно то з таким моторошним скрипом, що у злодіїв волосся стало дибки не лише на потилиці, а й в усіх інших місцях. Потягло сирістю, холодом, й кімнатою до людей метнулися чорні тіні, схожі на пазурі з кігтями. Мить, і одна з них вхопила Сірого. Чоловік смикнувся, як лялька з ганчірок, вирячив перелякано очі, розкрив рота для відчайдушного крику, але жодного звуку не пролунало. Чорна довга тінь згребла людину у жменю, трусонула так, що з кишень посипалося все набране, а потім почала стискати, м’яти, як глину і зменшувати… Василь голосно ковтнув, крутнувся дзиґою й зірвався з місця зі швидкістю, якій позаздрили б і олімпійські чемпіони. Тупіт, дзвін скла у ванній, нерозбірлива лайка й за секунду лише тінь злодія мелькнула за вікном, з місця перестрибнувши півтораметровий паркан. В наповненій темрявою кімнаті пролунало зітхання, чорнота розвіялася і з тумби неквапливо зліз чоловічок, зростом з п’ятирічну дитину. Випростався, пригладив розкуйовджену бороду, блимнув очиськами, які перестали страхітливо світитися й тепер ледь помітно віддзеркалювали тьмяне вуличне світло. –Ну от, Мурко, сподіваюся цього гостя нам надовго вистачить, бо від попереднього полишилися самі крихти… Не даремно я цих нахаб, аж до зали, пустив. А Василь той розумний, нічого не взяв, та й диви які дива швидкості продемонстрував. Щоправда повітря мені тут своїми сранками міг і не псувати, – тихим буркотливим голосом мовив чоловічок, звертаючись до кішки, що неквапливо підійшла, зблиснувши очиськами, та попрямувала до невеличкої фігурки людини, що лежала на місці одного зі злодіїв. – Цей вже не втече, нехай валяється. Пішли, спочатку приведемо до ладу вікно, доки води в дім не налило. Та й на даху сьогодні робота є. Чуєш, як шиферину крайню вітер нахабно тріпає? Треба закріпити, бо дім потрібно тримати в порядку. Не можна ж, щоб господарі повернулися у безлад. Чоловічок неквапливо пройшов до ванної кімнати, щось пробубонів. Друзки битого скла засвітилися зеленуватим світлом, злетіли й заповнили шибку. Зблиснули й зникли тріщини, наче й не розбивали вікно непрохані гості. Кішка стрибнула на підвіконня, діловито перевірила лапою відновлене скло. –Годиться. Все, як за хазяйки було, – вдоволено муркнула пухнаста красуня, роздивляючись краплі дощу, які одразу щедро сипнув на скло вітер. –А то! Я ж таки домовик, а не абищо! Хоча ти й намагаєшся з мене зробити Бабая! От нашо ти полишилася? За життя мені регулярно настрій псувала, та тоді я все сподівався, що тебе заберуть, чи просто десь загуляєш. Але ж ні, вперте, вредне, а тепер ще й вічне! Якого дідька ти полишитися надумала? –Я тобі вже казала, ти поганенько справлявся з роботою. Як на тебе, такого мирного, було полишити весь дім та ще й без хазяїв? Має ж хтось рішучій та відповідальний все проконтролювати. Та й не хотіла я полишати місце, де прожила усе життя…– тріпнула хвостом кішка, обвівши поглядом рідні стіни. – Занадто довга дорога перед господарями розгорнулася, не повернулася б вже…Тому довелося швиденько перейти у твій світ до того, як вони вирушать, – діловито завершила пухнаста красуня, зблиснула тьмяно-зеленим вогником і зникла. Сусідка пустого дому, що саме похитуючись вийшла з хати, кинула погляд на хату поряд, помітила силует кішки на даху й невдоволено скривилася. -- От же ж чортова тварюка! І як тітка Валя не боїться її? – пробурмотіла невдоволено жінка, кутаючись в брудну куртку, та чимчикуючи з пустим відром до сараю з вугіллям. Вона мимоволі згадала свою невдалу спробу «позичити» з сараю сусідів велосипеда, яка завершилася подряпаною фізіономією. Кішка сусідів, які полишили дім п’ять років тому, ніколи добротою не вирізнялася, але ж хто міг подумати, що вона від самотності замість мишей ловити, вдаватиме сторожового цербера! Та за наявності її господарів та двох собак, з того двору щось поцупити було простіше! А зараз, хоч власну хату продавай, бо та клята тварюка кидається, дряпається, як скажена, навіть до городу сусідів влітку не зайдеш! А там же і сливи, і груші, і смородина досі родить, хоч її вже за бур’янами й шукати потрібно. Але ж ні, дзуськи, це чотирилапе стерво кидається, кусає! І головне ж - не вірить ніхто! Тітка Валя всіх переконала, що кішка померла, ще коли сусіди вдома були! А хто ж оце тоді їй життя не дає? Привид, чи що? Жінка набирала вугілля та почовгала калошами до власного дому, старанно роздивляючись сусідські вікна, що поблискували зеленим світлом. Невже таки хтось заліз в хату? Давно пора! Жінка, поставила відро посеред двору й потихеньку підійшла до вікна сусідської кухні, що виходило просто до неї у подвір’я. А зазирнувши, так і застигла з виряченими очима, бо побачила таке… Кімнатою, що була освітлена якимось тьмяним зеленкуватим світлом, сам собою гуляв віник! Замітав старанно сміття, підстрибував, крутився. За ним недолуго скакала лопатка, періодично зупиняючись та вкладаючись, аби віник збирав у неї зметене! Жіночка, шоковано протерла очі, і знову вирячила у вікно, сподіваючись, що видиво зникле. Але яке там! Тепер до вальсуючої парочки додалася ганчірка, котра виповзла з шафки та, звиваючись як змія, поповзла підлогою, щось старанно відтираючи! –Таки останній стопарик був сьогодні зайвий…– пробурмотіла жінка, кліпнула й повільно відійшла. Зупинилася посеред двору, підозріло подивилася на відро з вугіллям. Тицьнула у нього пальцем, очікуючи, що й воно зараз поскаче. Але ні, те поводилося пристойно. А шкода. Аби воно зараз саме поскакало в дім, ніхто б не заперечував. Скрушно зітхнувши, жінка підняла відро і попленталася в дім, розуміючи, що їй знову ніхто не повірить. Навіть сестра скаже, що пити менше треба! А як тут не пити, коли життя геть спаскудилося, ще таке під боком? От би хату продати… Але ж кому зараз її продаси? Тим паче з дірявим дахом. Їх село й раніше було не зовсім популярним: поряд з містом, але не місто, поряд з газопроводом, але без нього, досі, як і сто років тому пічку вугіллям доводиться топити. А зараз так взагалі сюди мало хто їде, бо поряд межа бойових дій і снаряди мають звичку полишати дірки в стінах. Всім вже діставалося, а сусідська хата стоїть, як зачарована! О, може її «зісватати» приїжджим? А що, гарна ідея! Вона ж ціла-цілісінька, на таку можна й знайти когось, ще й грошей на цьому заробити. Он навіть отим двом, вузькооким військовим, що нещодавно облаштувалися на околиці. Цим точно можна, вони на бабу Валю не зважатимуть. –Вирішено, завтра й покличу їх! – задоволено потерла руками жінка й відкривши перекошені двері хати, зайшла додому. –Чудово-о, я скоро матиму новенькі іграшки, – задоволено промурчала на даху кішка, провівши примруженим поглядом злодійкувату сусідку. А в будинку між тим кипіла робота. Ганчірка вимила всі сліди бруду, віник, зібрав залишки,і всім цим керував домовик, який сидячи на холодильнику плавно водив в повітрі руками. –Понаносили тут глини, а мені прибирай! – бурмотів він, зосереджено керуючи «парадом». По завершенню, весь зібраний бруд піднявся в повітря, зблиснув й перетворив на довгі стрічки, що впали долу й зміями ковзнули до полишеної в залі фігурки людини. Діставшись здобичі, стрічки обмоталися навколо неї утворивши чудернацьку ляльку-мотанку. -- Гарна іграшка в тебе цього разу вийшла, – пролунав поряд із домовим голос кішки, а потім, наче проявляючись з туману, заявилася й вона сама. -- Практика гарна штука. Ще з десяток таких гостей і я буду ліпити скульптури не гірше Мікеланджело! – задоволено вишкірився домовик. -- Будуть тобі гості. Чужинці. Нелякані й необізнані. Але я дуже сумніваюся, що з них можна буде зліпити щось пристойне, – критично хмикнула кішка й підійшла до ляльки. Акуратно підділа її лапою, перекотила, кілька разів підкинула. А потім, спіймавши зубами на льоту, перемістилася на дах, де зайнялася старанним її розгризанням. -- Немає домовиків, немає привидів… – невдоволено бубонів домовик, старанно притрушуючи всю поверхню кімнат пилом, аби не полишилося й спогадів про черговий візит любителів легкої наживи, – Це розуму та совісті у вас немає, а я є, їв, і буду їсти! Оце тільки полагоджу дах, протру віконця, замажу тріщини, поганяю мишей… Так, а чого це я знову ганятиму мишей, коли в мене кішка є? -- Я не в тебе є, а складаю компанію, допомагаю дім боронити, за що ти мені робиш іграшки, – пролунав невдоволений голос з даху. -- От же ж вусата нахаба…– скривився домовик, розчиняючись у повітрі. Лив холодний дощ, завивав вітер, а за кілька кілометрів від пустого дому все ще біг темними вулицями переляканий злодій… ----------